МАТЕРІАЛИ НА КОНКУРС «СВЯЩЕННА ПАМ’ЯТЬ ВІЙНИ»

 

МАТЕРІАЛИ НА КОНКУРС «СВЯЩЕННА ПАМ’ЯТЬ ВІЙНИ»

ОПИС-ЗВІТ ПРО ПОШУКОВУ ТА ПРОСВІТНИЦЬКУ РОБОТУ ГУРТКА «ПОШУК»



Куковицька ЗОШ І-ІІІ ст.

 

 

МАТЕРІАЛИ

НА КОНКУРС

«СВЯЩЕННА ПАМЯТЬ ВІЙНИ»

 

(НОМІНАЦІЯ «ЗБЕРЕЖЕМО ПАМЯТЬ ПРО ПОДВИГ»)

 

Уржумової Аліни Костянтинівни

учениці 9 класу (14 років)

члена гуртка «Пошук»

Куковицької ЗОШ І-ІІІ ст.

с. Куковичі

Менського району

Чернігівської області

 

КЕРІВНИК: СИДОРЕНКО ОЛЬГА ІВАНІВНА

 

 

 

 

 

 

ОПИС-ЗВІТ ПРО ПОШУКОВУ ТА ПРОСВІТНИЦЬКУ РОБОТУ ГУРТКА «ПОШУК»

 

І

(Про долю одного із земляків, учасника Великої Вітчизняної війни Хруща Степана Миколайовича)

У серпні 2009 року в Куковицьку сільську раду прийшов лист із м. Санкт-Петербург. У ньому повідомлялося про те, що члени пошукового загону «Лужский рубеж» знайшли при розкопках недалеко від м. Луга останки червоноармійця Хруща Степана Миколайовича, який загинув у боях на підступах до Ленінграда.

Почалися пошуки рідних та близьких загиблого солдата. І ось що розповіла Фесюн Катерина Михайлівна, племінниця Хруща С. М., членам гуртка «Пошук».


Було у мами три сини.

Коли війна постукала у двері

І небо рвалось на шматки,

Три хлопці із вдовиної оселі

Пішли в задимлені світи…


Іван, старший із синів, залишив удома дружину Марфу із сином Володимиром; Михайло, середній син, попрощався із дружиною Ольгою та двома донечками – Марією та Катериною, а наймолодший, Степан, був ще не одружений. У 1939 році його призвано до лав Червоної Армії. Служити випало в Ленінграді, там його і застала війна.

Пішли сини на війну і жодному, на жаль, не судилося повернутися. Даремно мати, Уляна Іванівна, оббивала пороги військкомату, посилала запити – нічого не взнала – так начебто і не були діти, і не жили біля її материнського серця.

Тяжка робота в колгоспі, удовиний розпач та біль за дітей звалили матір із ніг – ні їсти зварити, ні город обробити. Доглядали Уляну родичі, в яких вона прожила аж довгих 14 років. Безкінечними видавалися дні і ночі, хворі ноги не тримали тіло. Працювати не мала сил, а їсти було соромно, бо не докладала до тієї їжі своїх зусиль…

Такими ж безкінечними були і думи. Ними жила, вони єдині тримали її на білому світі. Та невже ж не повернеться ні один син із тієї проклятої війни? Та невже ж доля не зглянеться на оті мої гіркі сльози, пролиті за стільки років?

Ні, не повернулися сини додому. Ні один. Помираючи, думала про те, що вже в іншому світі зустрінуться їхні душі.

Тяжко жилося й Марфі з Володею. Билася вдова, як риба об лід, днювала на колгоспній роботі, але достатку в хаті не було. Давно вже не має бабусі Марфи, а її син Володимир, уже пенсіонер, так і живе самотою. Не привів дружину в хату, в якій з усіх сторін зиркають злидні, не радів ні дітям, ні онукам. Став якийсь відлюдькуватий. Обійстя заростає бурянами. Колись навозив цегли, бо думав збудувати дім, але чомусь не склалося, то потроху продає людям – кому 500 цеглин, кому 100.

Горювала й Ольга з донечками. Повиростали вони, повиходили заміж. Мають дітей і онуків. Та недавно Марія відійшла за вічну межу.

Отож у Хруща С. М. у селі залишилися троє (тепер уже двоє) племінників - Володимир Іванович та Катерина Михайлівна. Вони дали згоду на перепоховання останків свого дядька у рідних Куковичах.

Процес узгодження дозвільних документів на перевезення тривав порівняно недовго.

День 3 грудня 2009 року впишеться в історію с. Куковичі хвилюючою, незабутньою сторінкою: саме в цей день о 12 годині відбулася важлива подія – всі присутні стали свідками церемонії перепоховання останків солдата, нашого односельця, який до недавніх пір вважався таким, що пропав безвісти…

Під час розкопок знайдено також ложку, флягу та інші речі. Відеозапис цієї події зробив Завадський А. О. Називаю це прізвище, щоб ті, хто бажає побачити, як село приймало свого воїна, знали,, до кого звернутися. Були гості звідусюди: з Мени, Чернігова, Києва, Ленінграда. І, звичайно, всі жителі села, всі, хто зміг прийти. Півколом стояли учні школи…

Церковну панахиду відспівували чотири священники та півчі.

ідео на www.youtube.com, див. з четвертої хвилини)

 

Ще один із безіменних повернувся додому. Подолав шлях довжиною у 68 довгих - предовгих років. Перетнув три кордони великої колись держави, яку він захищав і віддав за неї життя… На кожному кордоні прикордонники віддавали йому військову честь.

Нехай заспокоїться і упокоїться його душа.

Не можна без хвилювання читати відгук про цю подію, розміщений на сайті «Луга-поиск»,автором якого є А. В. Лещенко.


 

ІІ

 

 

Зустріч випускників Куковицької середньої школи, які в різні роки обрали професію військового, працівників правоохоронних органів та воїнів-«афганців» відбулася 8-9 травня 2013 року.

Підготовча робота тривала майже чотири місяці. Спочатку члени гуртка «Пошук» склали список тих випускників, яких планували запросити. Потім розшукували їхні адреси та дізнавалися номери мобільних телефонів, за якими можна було б надіслати запрошення та повідомити по телефону.

Телефонували по кілька разів: дехто одразу пообіцяв, що приїде, дехто обіцяв подумати, як відпроситися з роботи.

У другій половині квітня відправили запрошення у далекі міста – Владивосток, Томськ, Ульяновськ, Санкт-Петербург, Єкатеринбург та в державу Білорусь; на початку травня – у Керч, Миколаїв, Київ, Чернігів, Мену, Суми, Херсон. 7 травня ще раз нагадали тим, хто мешкає в Чернігівській області.

Програмою зустрічі передбачалося три моменти: незвичайний (бо такого ще ніколи не було) урок у класі, відвідування концерту в БК, а 9 Травня – участь в урочистому мітингу та спілкування за «круглим столом».

За 10-15 хвилин до 18 години 8 травня до старенької школи стали підходити люди у військовій формі. У багатьох на грудях – ордени та медалі. Знайомились, обнімались, впізнавали один одного, щиро раділи зустрічі.

На шкільному ганку, який добре памятає всіх випускників ще школярами, сиділи дві наші учительки-пенсіонерки – Садова Г. Г. та Шинкаренко Г. П.

Рівно о 18 годині пролунав дзвоник, який запросив усіх у клас. На зустрічі були присутні всі одинадцятикласники та члени гуртка «Пошук», які вручили гостям квіти і привітали з Днем Перемоги.

Затамувавши подих, слухали вони розповіді сивочолих ветеранів, яким у мирний час часто доводилося не тільки напружувати свої сили, але й ризикувати життям. Усі присутні були вражені тим, що два полковники-льотчик і офіцер-«афганець» прибули здалека, незважаючи на тяжку хворобу, долаючи фізичний біль. У минулому льотчик, Бугай Анатолій Йосипович зізнався, що він знає про свій невиліковний діагноз, але, одержавши запрошення в рідну школу, на деякий час забув про стан свого здоровя і, незважаючи на протести рідних, приїхав у рідне село і щасливий з того… (Він поїхав із Кукович 10 травня, а 1 червня його не стало…).

Офіцер-«афганець» Кобець Олександр Миколайович говорив хрипло, але намагався триматися бадьоро. Пізніше ми дізналися, що він переніс тяжку операцію на щитовидній залозі.

Ці розповіді вразили також і нашу вчительку, Сидоренко Ольгу Іванівну, керівника гуртка «Пошук», яка на світанку 9 Травня висловила своє захоплення мужністю цих офіцерів у вірші «Про мужність».


А що таке мужність сьогодні, тепер?

Нехай про це скаже оцей офіцер.

І цей нехай скаже. Та змовчать вони –

Своєї землі чесні й скромні сини.

З підбитим крилом посадили літак,

З підбитим крилом повести себе так,

Щоб болю розлитись не дати й на мить –

Хіба це не мужність, панове, скажіть?

 

Це виглядить просто: купити квиток

І – до побачення, Владивосток.

За тисячі верст прилетіти в село,

Що найріднішим і є, і було.

Заради двох днів ось сюди прилетіть –

Хіба це не мужність, панове, скажіть?

 

З Керчі, з Миколаєва, Мени, Чернігова

У школу гостей стільки славних приїхало.

У багатьох на грудях – ордени.

Хіба не про мужність говорять вони?

З Москви і Свердловська, з куточків далеких

До рідного дому злетілись лелеки.

І що їм Десна, що сьогодні, як море!

Хіба це не мужність? Скажіть мені хором!


Кожний із присутніх одержав один екземпляр цього вірша, з яким і поїхав додому.

Урок пройшов у формі прочитання кількох сторінок.

  1. Знайомство.

  2. Спогади про школу.

  3. Розповіді про військові будні.

  4. «Війни, на щастя, ми не знали, та рани батьківські болять».

Домашнє завдання полягало в тому, що кожен із гостей повинен надіслати у школу своє фото і розповідь про найцікавіший епізод із свого «військового» життя.

Увечері відбувся урочистий концерт. Коли випускники-військові заходили в БК, їх оплесками вітали, стоячи, всі жителі села. Ставши перед глядачами, незвичайні гості теж аплодували. Це був один із найхвилюючих моментів.

Програма концерту була насичена піснями патріотичного звучання. А коли лунала пісня «Офіцери», всі військові підвелись із своїх місць і слухали її стоячи.

9 Травня зранку від школи до обеліска Слави йшла незвичайна колона – попереду військові несли вінки, а за ними учні, вчителі та жителі села. Поклавши вінки, гості стали в ряд там, де зазвичай стояли ветерани Великої Вітчизнянної війни, а в цей день був присутній лише один – останній ветеран.

Виступаючи на мітингу, полковник Дідиченко Іван Михайлович закликав учнів берегти священну память про тих, хто поліг в боях за честь і незалежність нашої Батьківщини.

Зустріч за « круглим столом» ще більше зблизила військових. Вони довго розмовляли, розповідали про себе.

Прощаючись, обіцяли зустрітися знову…

Члени гуртка «Пошук» одержали величезне задоволення і від проведеної роботи, і від того, що довелося почути, і побачити.

 

ІІІ

Члени гуртка «Пошук» доглядають за могилою невідомих воїнів та обеліском Слави, проводять військово-спортивні змагання, допомагають вдовам та престарілим людям, записують спогади старших людей про війну і життя в минулому, збирають реліквії, які зберігаються в кабінеті «Українська світлиця»(ксерокопії додаються). А ще вони пишуть твори на патріотичну тему, дізнаючись таким чином ще більше про своїх дідів та прадідів. Ось назви деяких із них.

  1. «Побачення з юністю» ( Болва Тетяна)

  2. «Сива журавка» (автор - Болва Юлія)

  3. «Ніхто не забутий – ніщо не забуте» ( Сидоренко Олександр)

  4. «Юність, обпалена війною»( Демяненко Людмила)

 

 

Побачення з юністю

 

Як невпинно, ніби розвихрені коні, мчить час! Не встигаєш оглянутися, а життя минає. Те, що зумів чи не мав змоги зробити раніше, хочеться надолужити хоч на старості літ, але інколи буває дуже пізно.

Кажуть, що людина – коваль свого щастя. Так- то воно так, але не завжди. Щастя… Чи долею воно дарується, чи залежить від людей, що тебе оточують. Чи й справді від себе самого?

На ці питання дає відповідь саме життя, у когось довге, у когось коротке, мов спалах блискавки. І тільки память воскрешає минуле, те, чого не можна повернути, хоч як би тобі того не хотілося…

Історія, про яку я дізналася, зворушила мене до сліз. Виявляється, що на війні, де смерть збирає щедрий урожай, народжується і живе у серці кохання, живе вічно, незважаючи на роки, на те, що в тебе була дружина, а тепер залишилися діти та онуки та білява правнучка, яку назвав син Катюшею.

Рання весна 1945 року. В один із прибалтійських шпиталів привезли пораненого в обидві ноги старшого лейтенанта Михайла Олександровича Іногду. В офіцерській палаті їх, поранених, було четверо. Лежачи в палаті, молодий офіцер мріяв про те, як він повернеться в рідні Ріпки, як босоніж пробіжить по росі, в садку послухає щебет пташок… Адже війна наближалася до кінця.

Тихенько скрипнули двері, і на порозі зявилася медсестра Катя, яку всі поранені ласкаво називали Катюша. Михайлові відразу впала в очі її непоказна краса, біляве волосся, голубі очі…

Вправними рухами вона робила перевязку, а бинтів білизна – ніби сніг, ніби сніг. Лейтенант не відводив погляду від Катюші, і, коли вона закінчувала перебинтовувати ноги, вдячно їй посміхався,

Він все частіше ловив себе на тому, що думає про неї, хоч її частіше бачити. Невже це і є те, що називається коханням? Так, це була любов із першого погляду.

Але не встиг Михайло відкрити своє серце Катюші, все відкладав на потім. Рани загоїлись, і він мусив повертатися у свою частину.

Тих, хто одужав, на фронт проводжали усі медсестри, серед яких була і Катюша. В коротку мить прощання вони обмінялися фотографіями і пообіцяли один одному зустрітися після війни…

Але не склалося. Доля розвела їх надовго.

Михайло багато разів писав листи, але вони поверталися до адресата.

Катюша вийшла заміж, жила в Донецьку. У неї виросла донька Ніна. А Михайло, одружившись, ростив двох синів.

А незабаром померла і дружина. Сини порозліталися із рідного гнізда, дарували йому онуків, а коли народилась у молодшого сина донечка, Михайло Олександрович попросив, аби назвали її Катюшею…

Часто у сни сивого ветерана приходила медсестра тих далеких літ. Залишаючись самотнім у хаті, Михайло Олександрович вирішив все-таки відшукати сліди своєї, але тепер, мабуть, чужої Катюші.

Написав листа у село, де вона народилася, на конверті помітив:Можна вручити рідним.

І от – яке щастя!

Сполоханим птахом прибився до старого невеличкий конверт із села Куковичі.

Тремтячими руками розгорнув його і став читати. Писала племінниця Катюші – Галина. Вона розповідала, що, на жаль, її тьотя, Катерина Федосіївна давно померла, її могила знаходиться у Донецьку.

Переписка тривала більше року, а напередодні 9 Травня Михайло Олександрович твердо вирішив: він поїде у те місто, щоб вклонитися дорогій могилі.

Їхав не один. Супроводжував син із онукою. Утрьох вони швидко відшукали могилу Катюші, бо з пам’ятника на нього глянуло обличчя, яке було на тій фотографії, що її подарувала вона в день їхнього прощання…

  • Здрастуй, Катюшо! Я приїхав до тебе,- стримуючи сльози, промовив сивий ветеран, спираючись на ціпок. – Я таки знайшов тебе, дорога моя, незабутня юносте…

Син із донькою, поклавши квіти, тактовно відійшли в сторону. А старий схвильовано все розповідав Катюші щось, розповідав…

Ця історія не вигадана. Вона справді схожа на легенду про незгасне кохання, фронтову дружбу. Я уявляю собі сивого ветерана, що стоїть біля памятника, і співчуваю йому.

І думаю про те, що якби вони зустрілися після війни, то це була б щаслива пара. А може, коли душа ветерана колись полине у Вічність, там зустрінуться їхні безсмертні душі?

І вже там, за межею, вони удвох, безперечно, будуть щасливі.

 

                                                                                              Болва Юлія

 

2013

 



Обновлен 02 апр 2018. Создан 30 мар 2018



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником